Давно вже перестав молитись наніч. лежучи в ліжку дивлячись на небо і місяць за шторою перебираю думки які набігли за день, купа божевільних думок, ідей, спогадів - намагаюсь заснути. не молюсь, лежу думаю питаю, намагаюсь занайти відповіді на те нащо відповідей немає. будую плани на завтра, на тиждень, на місяць, на рік - знаю що це все спливе як ранковий туман завтра зранку... але... закриваю очі прошу у Бога лиш одне - щоб у тебе все було добре, і він подарував тобі завтра гарний день... можливо це божевілля і дурість, але я чомусь вірю, що це бажання Бог може виконати, і кожної ночі ця думка, і прохання у голові. вона приходить сама який бі я не був виснажений чи замучений за день, як би хотілось чи не хотілось спати. чомусь давно перестав просити щось для себе, набридли розчарування. але чомусь вірю та й просто знаю, що це буде виконане... намагаюсь як манше лізти у твоє життя і будувати своє, як би не було боляче намагаюсь забути що ти колись існувала... але всежтаки попадаю на твої фото, читаю ці божевільні пости в твому щоденику в інтернеті, бачу як тобі часами боляче - але нічого зробити не можу... не можу підтримати, не можу пригорнути і сказати що все буде добре, неможу захистити від цього світу... як тільки намагаюсь чимось підтримати чи просто підняти настрій - ти втікаєш від мене ховаєшся, закриваєшся, злишся і критикуєш кожен мій крок... говориш що я забув про тебе і що розумієш чому що в мене теж соє життя і що я маю на це право... але я ж нікуди не дівався.
Ви не уявляєте а може і знаєте, як важко бачити що людині яка тобі така дорога так погано, а зробити нічого не можеш... заламані руки своєю підсвідомістю і чим сильніше намагаєшся вирватись тим сильніше зжимаються пута.
живу працюю, шукаю ідеал якого не існує... знаходжу частинки тут і там але цілого немає... шукаю і з кожним кроком і днем розумію все більше, що в рисах поглядах, стосунках, жінках - я шукаю тебе... пройшло стільки часу, здавалось давно б вже забув, і я намагаюсь з усіх сил намагаюсь.. як не виходить то перенаправляю все на роботу якісь буденні справи, друзів, виснажую розум і толо до моменту коли вже нічого не хочеться... коли вже здається що життя просто прекрасне, але це лише омана... така солодка омана, яка спадає з першими променями сонця, просинаюсь...
лише одна думка у голові... намагання інстинкт - допомогти хоч би що... будь що буде, але що б ти була щаслива... стою осторонь і бачу як міняються дні, настрої, твої кавалери, закоханість - радію і одночасно сумую... невизначеність... так хочу одного, а причиняю біль другим...
Між тисяч виконаних речей і галочок навпроти них у щоденнику мого життя, стоїть один напис "будь що буде, але помогти музі!" у кружечку навпроти якого напевно ніколи не буде стояти галочка...
"кохання яке так і не стало коханням" сказала колись ти... чомусь ці слова так втравились у серце.
ПС: не знаю чому пишу і розказую це тут, може тому що тут ніхто нікого не знає, може просто щоб виговоритись, може ще для чогось... а може просто хочу це все залишити тут, витерти з книги душі і лишити ось у такому пості в інеті, який згодом витруть і забудуть... кажуть допомогає)...
Немає коментарів:
Дописати коментар