Хм... випав перший сніг, але поява якого чомусь так не радує... Вроді погода якраз така яку люблю, але настрій аж ніяк не відповідає навіяній цим білим ковриком ситуації. Незнаю чому вирішив написати цей пост, в голові думки "чому", рояться як бджоли у вулику... Хм, це не бажання поділитись чимось, щоб мене пожаліли, намає за що жаліти у мене вистачає грошей на свої забаганки, хороша робота, друзі які підтримають завжди, люди які мене люблять (принаймі на це надіюсь :) ). Я розумний, освідчений, чуть романтичний (чомусь багато хто так каже, незнаю їм видніше ;))... Такщо у мене як бачите все гаразд, життя якому багато хто по заздрить...
Але чомусь не все так просто як здавалося б.
Я сам себе нищу одним почуттям до людини, яка в мені не вбачає у цьому плані чогось особливого). Як дивно... на скільки сильно можна покохати за пів року знайомства. Якби хтось це сказав мені - я б певно навів тисячу причин тому що це не можливо, поки це не трапилось зі мною... от такі коники інколи нам підкидає доля).
Я не кажу що стосунки у нас були ідеальні, але це була та й вона лишається людиною мені дуже близькою... Як ми почали зустрічатись у мене на душі було стільки проблем, і такі проблеми у дома і на роботі, що я втікав на роботу, щоб по менше бути дома... дорога з дому на роботу це було певно єдине місце відпочинку, коли ти відходив від усіх проблем тримаючись між пеклом домашнім і роботою яка не давала ніяких перспектив на життя і ламала усі мрії... От в такий час ми познайомились... Хм, дівчина яка дала мені сенс у житті, яка сама того не знаючи штовхнула мене до змін, стала тою за ради якої хотілось стати кращим... Вона не знала про ці усі проблеми, мені не хотілось втягувати її у це багно... хоча це відчувалось, коли я при прогулянках був інколи задуманий чи нічого не говорив, або коли так сильно намагався опікуватись нею і вберегти від усього.... Покохав так сильно як нікого у своєму житті, дивно чи не можливо скажете Ви, але це так відповім Вам я. Може й саме тому у нас стосунки складались не надто добре - коли дівчина бачить що їй нічого не варто робити бо за неї ітак тримаються, то це відштовхує... Всі ми хочем завойовувати, а те що дають даром ніхто не цінує... і не кажіть що це не правда... Сам такий, хоч і не хочеться це визнавати.
Прозустрічавшись пів року ми розстались, і до буклету моїх проблем в такому житті ще долучилась самовбивча дипресія).... Тільки не починайте мене жаліти ;), саме ця остання крапля стала поштовхом до тих змін і того ким я є тепер... все описане в першому абзаці сталось, ну може й не все, але сталось після цієї останньої краплі... коли вже або лягай і вмирай, або щось роби зі своїм життям... Я вибрав другий варіант. Та й ті пів року, які б вони не були - були напевно найкращим періодом у мому житті.
Так з чого я почав писати в принципі цей пост)... хм, пройшло два роки як ми розстались вже рік як ми інколи бачимось з нею, переписуємось, спілкуємось... Щось тягне нас одного до одного, незнаю чому... Можливо тому що всетаки як би вона не говорила про наші відмінності ми всетаки дуже подібні ;)... кожен шукає собі людину яка б була схожа на сабе (ефект дзеркал, незнаю правда це чи ні але всеж таки). Вона не бачить у мені нічого більшого як друга, та й я уже давно перестав намагатись показати, що я можу бути чимось і більшим... Якщо я так можу чимось підтримати чи допомогти людині яка мені не байдужа, то чому б і ні...
А от я чомусь ніяк її не можу забути, намагаюсь, стараюсь як найменше "думати а що б було якщо", бо оцього якщо уже ніколи не буде, відкидаю ці думки як тільки вони починають лізти у голову... але не можу її забути як би не намагався.... вроді живу насолоджуюсь життям, але коли її бачу, я просто пянію від її єдиного погляду... намагаюсь не показувати це), приховати... намагаюсь не лізти у її життя, не створбвати ситуації щоб привернути якось увагу до себе... чомусь ще й досі інколи ревную коли бачу її з іншими чоловіками, і намагаюсь у таких ситуаціях на перекір собі відпускати, робити так щоб як найменше лізти у ці стосунки, хоча це й важко... Знаю що й після мене у неї були чоловіки, вона була щаслива і є щаслива...
З усіх сил намагаюсь забути... але забути не можу... зустрічаю стільки жінок але шукаю саме ось таку...
Чесно часто ловлю себе на думці - наскільки сильно треба тримати себе у руках, щоб не показувати почуття і стримувати кожен рух, щоб не наговорити чи не зробити чогось лишнього... щоб не влазити у хід її життя(я всетаки дуже хочу, щоб у неї було все добре навіть і без мене) і не псувати остаточно своє. ну але це може й не найкращим чином, але всетаки у мене вдається). Не хочу ставати тінню у її житті і я нею не буду.
Незнаю... бачимось з нею разів 3-5 на рік в основному переписуємось, вже б давно забув знайшов іншу... тим більше що батьки і друзі вже давно на кожному кроці нагадують, що мені вже 25 і женитись давно пора)))... я сам дуже хочу мати сімю, свій будинок, дітей, дружину яку б кохав і яка б мене любила... але не можу просто взяти і одружитись чи зустрічатись з дівчиною лише через це бажання... так само як не можу викинути з голови її... не можу бути ні справжнім другом (бо часто в це все домішуються і мої почуття), ні чимось більшим... От так, застряг затиснутий між двома валунами, двома знаками запитання.... знаю що в її очах я всетаки не той, хоч як би добре їй зі мною не було, але прийняти це ніяк не можу... не можу просто змиритись і опустити руки... хоча це б був найкращий варіант для обох.
Я не шукаю поради, мені просто треба виговоритись... пройде час і я, або здамся знайшовши любу дівчину і отримавши не зовсім щасливе але всеж таки щастя, або останусь один - теж не поганий варіант)... Ну, або всеж таки зустріну ту яка заставить забути про все інше...
Життя покаже з часом, за це не хвилюйтесь ;)
Немає коментарів:
Дописати коментар