Колись мене запитали "а хто такий романтик? і чому їх так мало?". тоді я лише посміхнувся і відповів, що ми просто ховаємось :). Але от гуляв сьогодні по осінньому парку і саме ця думка не давала спокою... Так хто ж він чи вона, і чому нас так мало...
Усі ми народжуємось романтиками без вийнятків і без правил. Маленька дитина у перше поглянувши на світ бачить його зовсім по іншому ніж ми зараз. Кожна річ є невідома і така таємнича. Уява ще немає меж і границь, розум відкритий до нового і не зрозумілого... Так, саме у дитинстві, як би не складалось наше життя ми є маленькими і справжніми романтиками :)...
Але ідуть роки, ми дорослішаєм... Вішаємо на себе стільки правил норм і законів скільки зможемо нести. Бачимо як ламаються наші мрії, як життя набирає не лише легеньких сітлих тонів, а й багряного... давить суспільство яке живе по своїх законах, з якими ти рахуєшся або зникаєш...
Поки ми дорослішаємо, багато знас починає розуміти, що романтизм є несумісний з цим світом і якщо хочеш досягти чогось матеріально, і того що дозволить тобі жити зараз, тут і тепер то треба відмовитись і прийняти сувору реальність. Ці зміни відбуваються підсвідомо, ми не розуміємо і не відчуваємо, але помалу крапля за краплею втрачаємо цей так потрібний нам стан душі романтика.
А що ж відбувається з тими хто ще тримається і не хоче відпускати?
Романтик це дуже чутлива людина Ви самі це розумієте. людина яка живе двома світами - реальністю і мріями, бажанням бачити у всьому сенс і щось хороше... бажанням виконувати свої бажання)
Але невдачі у житті, біль утрат матеріальних, духовних, дружніх чи сердечних... такий сильний біль заставляє грубіти серця. Бажання не відчувати невплинно, невблаганно, по волі вбиває у нас залишки романтизму...
Романтики напевно трішки божевільні :), ті що лишаються і вірять після цього усього у краще, напевно дійсно такими є. це я і про себе включно)) Інколи дивишся на себе і усе це і думаєш, лише б божевільний шукав у цьому всьому якийсь сенс і вірив у краще :)
Хтось скаже - от я такий щасливий, романтик від душі і це усе не правда що Ви тут написали :). Можливо і не правда), але признайтесь чесно, чи нема у Вас такого, що на душі інколи після хорошого дня, купи друзів і веселощів, приходиш додому а на душі стає так млосно й дико що не знаєш де від себе дітись?. Не дарма є вислів "Люди не замечяют, как плачет ночами та (тот), что идет по жызни смеясь..." Люди бачуть романтика щасливим, усміхненим, інколи дивакуватим і загадковим :), але ніхто не бачить як йому часами буває важко сприймати і переносити той біль реальності.
Інколи в такі моменти ідеш по вулиці і думаєш - а що б було, якщо б тебе не було, не народжувався чи просто зник, чи... і розумієш що б нічого не змінилось... Час би зтер сліди і залишки твого існування. Розумієш що ти потрібен лише собі і більше нікому... Дивно, але таке розуміння всетаки не приносить негативу, а дає рух у перед і розуміння що ти потрібен хоч 1-й людині на землі))) не знаю як у Вас, у мене так :).
Ось в саме такі моменти, коли болю надто багато, може саме тоді романтик перестає бути романтиком? ставить між собою і почуттями стіну... Стіну, яка з кожним днем, годиною, секундою, миттю росте, стає все вищою і міцнішою... До миті коли уже не відчуваєш, миті коли починаєш вважати такий стан нормальним. Світ, суспільство, ми, уже нічого не тисне на тебе - повна асиміляція...
Але як би там не було, романтиків всетаки багато) ми дійсно ховаємось, але це секрет :)
Компроміс між романтизмом і реаліями життя, це зовні бути успішною, усміхненою, суспільною людиною, але у серці залишатись от тим маленьким романтиком :)... Ми ховаємось від світу реалій і болю, черпаючи сили у вірі в щасливе майбутнє і сенсі у всьому, що на перший погляд немає ніякого сенсу :)
Біль і посмішка, світ і ілюзія, сльози і радість, усе це живе у одній єдиній людині - романтику.
Немає коментарів:
Дописати коментар