Дивна штука життя... Вкотре повторюю собі цю фразу пишучи наступний пост...
Завжди над тим думав, але так і не зміг знайти відповіді на питання - чому ми віддаляємось коли життєві дороги розбігаються у різні сторони?
Ти ж лишаєшся собою і вона вроді не змінюється, у вас стільки ж спільного, стільки ж хорошого чи поганого... Але чомуь в одну мить люди стають настільки чужими... Чому щось таке хороше інколи так швидко зникає і розбивається з втратою стосунків.
Незнаю... Судячи по собі я напевно б відповів, що це внутрішні страхи, спогади і біль... Це те що кричить не пиши, не роби, не говори, не думай, бо буде знову боляче, бо почуватимешся ніяково, бо знову голова буде забита думками, яким немає вже у серці місця... Напевно це все-таки внутрішній страх, що зробив(зробила) щось не так, чи ще можеш щось накоїти, щось подумати чи зробити що ще більше зашкодить, засмутить, розібє те що і так уже розбито...
Знаєте сам же ж такий, усе є, людина не пропала. Але не пишу, не думаю, стараюсь не зустрічати... Бо боюсь... Страх щось сказати чи зробити не те, бо відчуваєш що "не того" і так уже було надто багато...А сам переживаю чи радію за найменшу дрібничку про яку дізнаєшся випадково... Інтернет це зло), а особливо у такому відношенні... Як же це було просто колись, одне листування, переїхав у інше місто і просто загубився)... А тепер цей інтернет усюди)... І ця мовчанка, яка інколи нависає просто виїдає тебе з середини... Раніше хоч міг через пару Років зявитись сказати адрес загубився, чи поштар Не доніс листа, чи ще щось але вигадати)). А тепер... Двоє людей по обидвох боках мережевого дроту, які розівчились спілкуватись... У яких є стільки всього чим можна поділитись, які не змінились, вони ті ж самі які зустрілись, познайомились, полюбили... І водночас такі тепер чужі... Кожен зі своїми страхами і переживаннями, які не дають заговорити...
Дивна штука людина)... Згадує лише погані моменти у свому житті, даючи поживу для страхів і переживань, забувщи що було не усе так погано...
Ви знаєте можна не говорити і роками, просто інколи так хочеться розуміти, що та людина на тому кінці дроту знає що ти тут, ти нікуди не зник(зникла), що якщо буде дуже боляче чи просто захочеться поговорити то ти завжди тут, завжди радий висухати, зрозуміти, підтримати чи допомогти... Щоб розуміла що ти той(та), не інакший, не вимагаєш, не злишся, незмінився...
Надіюсь вона це знає... Ми можемо бути різними людьми, жити у різних містах, ми можемо не бачитись і не розмовляти... Але я хочу, щоб ти знала - я тут, я нікуди не пропав, я такий же... Те що я говорив і робив не було лише словами чи винками, які тепер не мають значення...
Немає коментарів:
Дописати коментар