Під новий рік, про наболіле

Чомусь не хочеться новий рік свого життя починати зі старими думками і відчуттями. Тим паче що скоро Різдво і так хочеться хоча б краплинку святкового настрою, і того відчуття тепла у душі, яке приносять з собою різдвяні свята…

Але все, що твориться в країні, як би того не хотів все ж таки заповнює усі думки і час.

Вбиває найбільше те, що щоб ти не робив, як не підтримував чи хотів докричатись – ті хто думають що стоять вище усіх тебе або не чують, або притворяються що не чують… Вбиває відсутність змін. Але не буду тут про політику, це мої думки і я не хочу тут про неї говорити :).

Ми завжди хотіли, хочемо і будемо хотіти жити краще. Мати кращі умови праці, жити у освідченому, привітному і доброму суспільстві. Хочемо, щоб наші діти колись вирісши жили краще ніж ми і в кращих умовах. Ми усі цього хочемо, без вийнятків. Але чому ж тоді ми самі робимо усе навпаки, щоб такого майбутнього у нас, наших дітей і правнуків не було?...

Я просто не можу цього зрозуміти…

От так спостерігаю за тваринами, за їх поведінкою, вчинками.

Чому кішку чи собаку можна навчити гадити у одному місці, а людина цього ніяк навчитись не може, розкидаючи навколо себе сміття, як справжнє, так і словесне.

Чому навіть миші можуть складати своє сміття у одному місці, а людина того робити не може. От йшов сьогодні на роботу і бачив по дорозі як завжди на траві то банки з під води, сигаретні пачки, фантики, пакети з продуктів, і ще купу всього. І так гидко від того усього стає. Гидко не тому що ми живемо у свинарнику, а тому що кожного разу проходячи повз це усе сміття я мимоволі думаю про це усе і уява заставляє щоразу бачити не купу сміття, а людей які по краплинці, по пакетику, по пляшці цю купу нарощують, і підтримують… Ми усі хочемо чистих вулиць, але чому не можемо усвідоми настільки просту істину – чисто не там де прибирають, а там де не смітять…

Ми хочемо гарних будинків з хорошими фасадами, хочемо, щоб око милувалось їх красою. Хочемо коли прийшли гості справді гордо сказати - ось тут я живу. Але чому ми тоді обписуємо стіни?, обдираємо і гадимо навколо наших будинків… Так вийшло, що мені смамому приходиться заробляти на ремонт і оздоблення свого будинку. Ви не повірите, які кошти і скільки потрібно вкласти влаласних сил, і своєї душі у те, щоб усе привести до хорошого вигляду. А ще коли бачиш, що це усе потім хтось руйнує обмальовуючи чи обдираючи. Якщо говорити метафорами – то це як роздерти грудну клітку і пазурями провети по серцю. Багато хто після такого не рішається усе приводити у порядок думаючи що і так усе знищать, чому ж тоді старатись… І це все робимо ми, ми вбиваємо у людях віру у те що вони можуть назбирати хоч трішки грошенят і прикрасити своє житло, чи вулицю.

Чому ламаємо, обклеюємо всі речі навколо буднків… Ми ж так не любимо, щоб нистили щось наше, чому ж така любов до знищення чужого. Тим паче що то все не чуже, то все наше. Вам же ш потім проходити тии вулицями, бачити ті будинки, бачити тих людей зневірених і розбитих…

Як ви можете дивитись у очі власної дитини, яка прийшла додому п’яною, чи щось зробила не так, обматюкала, побила когось, чи з кимось побилась. Коли самі продаєте малим дітям алкоголь і цигарки, думаючи лише про те як б побільше заробити… Коли самі матом криєте часто всіх і усе, коли своїми діями провокуєте, чи навчаєте… Ви ж розумієте, що вчинивши так чи інакше з чиєюсь дитиною, так само хтось поступить і з вашою? Чи ви надієтесь на краще? :).

Чому любу тварину можна навчити культури, можна навчити розуміти слова і мову, можна навчити чинити правильно. Чим ми гірші за тварин? Чи може не такі розумні? :)

Чому люди так люблять говорити, думати, нарікати… а потім прийти додому і чинити зовсім протилежно? Чому ми на людях і словах одні, а у душі і на вчинках зовсім інші?

Чому ми не розуміємо, що міняти потрібно не все, а спершу себе самого? Чи ви думаєте що хтось інший має робити правильно? А я маленька людина, навіть якщо буду поступати погано, чи добре то це нічого не змінить?

З вас, саме вас складається чи складеться колись сімя. З вас і ваших близьких і родичів складеться родина. З наших родин складеться суспільство. З нас усіх складається держава. Так, кожен з нас це капля в морі, але ця капля може як розвивати і наповнювати своїх ближніх, так і псувати усе навколо себе…

Ми хочемо жити у Європі?. Так ми уже територіально в Європі… Ми хочемо житии в європейській країні? Тоді є прості правила – не сміти навколо себе, як словесно так і фізично; не давай хабарів і не бери хабарів; думай про майбутнє, не лише про своє і своїх близьких; стався до ближнього так як би хотів, щоб ставились до тебе і твоїх дітей; поводься і думай як освідчена справжня людина… І ти просто незчуєшся як опинешся в європейській країні. Ніякі зкони, допомога чи примуси, нічого не змінять, якщо ми самі не захочемо бути справжніми людьми…

Інколи так хочеться, щоб з настанням Різдва чи нового року (це вже що кому блище до душі). Так як те малятко відроджується кожного року для нас, щоб принести у наші душі мир і спокій, так і ми відродились у нових, справжніх... істот які б гордо могли назвати себе - Людиною...

Трішки фантазії

Що потрібно для хорошого настрою?
Трішки матеріалів для праці, трішки часу і зовсім трішки фантазії.
Незнаю, мене чомусь завжди тягне щось витворити коли часами бачу груду мотлоху чи чогось зовсім непотрібного… Дивно, але даруючи речам шанс на друге життя відчуваєш такий наплив позитиву і відчуваєш що й з тебе можна зліпити ще щось путнє :))…

Цього разу це була купа матеріалів від акваріума, які збирались роками і валялись по квартирі. Старий акваріум який я ніяк не міг нікуди прилаштувати і він стояв просто займаючи місце на столі. Хоча й саме він надихав зробити крок у перед, ніби кидаючи мені виклик кожного разу коли приходив до дому і дивився на пусте засмічене місце… І купа кактусів на підвіконнику, які я дуже люблю – напевно тому, що це єдині рослини про які я можу не часто згадувати, і вони на це ніколи не ображаються :)).

Зявилась думка якось це зкомпонувати, не знаю вийшло щось чи ні, але ці думки я ж їх знаю, якщо б не спробував то це все ще б довго крутилось у голові недаючи спокою :).

Ось що вийшло, а можливо й не вийшло

Тепер на підвіконнику купа місця і спокійна душа))…
Давно зрозумів, що немає нічого неможливого, якщо окреслити ціль і прямувати до неї, або коли купа надокучливих думок у голові)). Головне не боятись і експериментувати. Хоча мені саме процес праці надає задоволення і дарує спокій :)…
І у вас таке б вийшло, варто лише захотіти ;)
І вийшло б краще :)

Привіт новий день

Видалення блоксу стало для мене трішки шоком, який чомусь сприйнявся спокійно виважено і тихо, без зайвих думок, і переживань... як відрізало - подумав я.
І як справжній плюшкін зібравши усі свої манатки й пожитки почав переселятись... Правда завантажити блог нормально так і не вдалось, і я кинувся цієї затії після двох днів мук і витрачених нервів. Просто переніс замітки по одній, заодно приємно було перечитати те що уже давно забув :).
Дивно наскільки людина звикає писати от такі дивні думки і викладати їх на папері. Це якась емоційна розрядка після якої хочеться йти у перед і ставати кращим, залишити минуле за собою у написаних постах і листах, крокувати впевнено по дорозі власного життя.
Скажу лише - привіт старим друзям.
І приємно познайомитись - новим :).

Навіяне дощем

Чомусь саме у дощ хочеться писати про сонце…
Робочий день лиш почався, але втома така останнім часом, що хочеться загубитись і зникнути. Хоча б на мить розчинитись, забутись, нечути і не бачити, не говорити, і не відчувати нічого. В такі моменти завжди виручає музика і думки - думки про щось далеке, вічне і світле.
Ви знаєте часто вертаючись додому втомленим і розбитим психічно, і морально до незтями, зловив себе на думці що чекаю одного моменту. Не далеко від дому у нас розташована широка вулиця з високими будинками по обидва боки, яка біжить кудись у далечінь. От вертаєшся часом з роботи, з однією думкою - як би добратись до ліжка і трохи відпочити… Виходиш на цю вулицю по обидва боки якої розступилась темрява і останні відблиски багряного сонця починають пронизувати тебе з голови до ніг роздираючи на шматки внутрішню темряву, зцілюючи пошматовану душу і даруючи таке жадане полегшення, краплинку віри у себе, і що все буде добре…
Ще часто коли ходжу з роботи пішки, проходжу через один міст сповільнюючи крок. Дивлюсь на сонечко у даличині, яке посміхається тобі і ніби каже «Ну що день минув і як бачиш усе добре?», а ти усміхаєшся йому у відповідь з думкою у голові «Ще би, я щей не таке можу :)». І після цього усі погані думки, клопоти, і ніякий настрій кудись зникають… Залишається лише посмішка і трішки хорошого настрою :)…
Незнаю чому саме сонце має на мене, тай як і на багатоьох інших людей такий вплив, але я радий що він є :). Є щось що дарує спокій, віру у себе і у світле майбутнє… Тому саме у дощ так хочеться згадувати про сонце. Згадав і стало трішки тепліше :).
П.С.: Гарного настрою усім, вмикаю музику в навушниках і до роботи ;).
2013-09-13 11:39:06

Люблю/Не люблю

Незнаю, щось наплинуло і думки самі створили усе написане нижче :). Спогади, бажання, відчуття…
Люблю ранок, сонце яке тебе ніби вітає, люблю літній дощ, люблю вітер у спеку, люблю кеди літом осінню і весною, люблю асфальт під ногами, листя під ногами, сніг під ногами, люблю коли воно усе потріскує і шарудить ніби у такт с твоєю ходою, люблю обличчя сонних перехожих з ранку, люблю посмішки, люблю запах трави, краплі дощу на гілках і листі, люблю у літню пору калюжі щойно випавшого дощу під ногами, люблю віддзеркалення міста у калюжах, люблю мокру бруківку, і блиск вечірніх ліхтарів, люблю тишу парку, люблю гори, люблю безкрайнє небо, люблю гомін птахів, плин річок, коли вода відносить усі думки і турботи кудись так далеко... люблю шелест дерев і прогулянки підчас обіду у парку, люблю зустрічі з друзями, подорожі, посиденьки і розмови... люблю опісляобідню дрімоту і гарну книжку, люблю літо за покривало коли одну ногу сховав, а друга десь назовні, щоб було трішки холодніше :)... люблю посиденьки з кавою у вікні на балконі, люблю зорі підчас таких чи інших посиденьок, люблю ранковий туман...
люблю фізику, хімію, математику, науку і техніку, люблю усе що можна зліпити, зклеїти, скласти, змайструвати самому... як не дивно - люблю свою роботу, люблю програмування, інженерування, люблю надавати купі металобрухту життя, люблю товстелезні книжки по с, с++ і іншому)))... люблю любити, люблю коли люблять, люблю... люблю тварин - собак, котів, ховрахів, павуків і то люблю, хоча й сташно). люблю коли вдячні, люблю коли дякуєш навіть просто так, люблю вибачатись коли вважаю це за потрібне, навіть коли вибачатись не треба). люблю коли після стількох труднощів і перешкод щось вдається, люблю дізнаватись щось нове, люблю вчитись і думати, люблю допомагати і підтримувати хоча б словом...люблю коли щирі, привітні і відкриті. люблю згадувати минуле, думати про майбутнє і жити теперішнім... люблю кіно, театр, музику... люблю музику...
люблю відчуття холодної сталі на обличчі, це я про ІСБ :). Люблю скрегіт мечів, відчуття захищеності, підтримки і команди. Як не дивно – люблю тренування після, яких приходиш такий втомлений, що й руки не підіймаються. І ще багато чого люблю :).
не люблю коли з гори шкарпеток зранку попадаються лише диряві)), не люблю комочки в манній каші. не люблю коли зранку так холодно що береш куртку, потім так спекотно що несеш її в руках), так само і з дощем, коли хотів але не взяв парасольку)). Не люблю коли після дощу ідеш по дорозі і постійно заляпана лише одна нога, чому саме вона?)) а не обидві)). Не люблю гомін гелікоктерів-комарів у ночі над тобою, які збивають усі думки в одну велику купу і недають заснути. Не люблю самотні ночі, не люблю коли погані думки сідають у голові неначе якір і не дають більше ні про що думати. Не люблю фальші, нахабства, самовпевненості (впевненість у своїх силах і самовпевненість це різні речі :)). Не люблю коли щось просять зробити а потім відмовляються від того, або забувають – у такі моменти завжди складається враження що твою працю не цінують… це напевно більше за все не люблю у нас, хоча… не люблю писати про "не люблю", це якось важко...
Якось так. Ще багато чого можна описувати і згадувати. Цьому списку люблю/не люблю нема ні кінця ні початку :). Просто цікаво було згадати усе, десь усміхнутись, десь задуматись. Спробуйте і Ви згадати своє люблю/не люблю ;).
П.С.: Приємних спогадів усім.
2013-06-25 02:12:14

Мережа

Навіяне зимою і снігом.
Щось виходячи якось з дому, у невідомому напрямку :), не знаю куди я тоді прямував... помітив тишу вулиць... Ні тобі дитячого сміху, ні сніговиків і сніжок, лише тишина. Лише тоді якось задумався і згадав що уже з пару років на вулиці майже не бачив ні дітей ні підлітків. Якесь таке своєрідне відчуття суму огорнуло усе навколо... Пам’ятаю як ми дітьми у любу пору року і любу погоду знаходили стільки ігор і стільки можливостей кудись вислизнути з дому :).
Весна це був час калюж і болота усюди - на черевичках, на руках, на куртці і на обличчі, як же ж без цього... Яка дитина пропустить хоч одну калюжу))).
Літо, час лов, піжмурок аж до самої ночі, козаків-розбійників, море хвилюється. Час футболу, волейболу, баскетболу, настільного тенісу, м’ячиків пригунців (які ми вічно десь губили і просили маму купити ще)) ). Час наклейок і фантиків), час морозива, кіндерів і маленьких машинок, для яких ми створювали маленькі містечка з різного непотребу, паличок і болота))). Час фортець на деревах. Де ми тільки не вишукували матеріали для них))). Пам’ятаю кожного літа коли скошували траву навколо дитячого майданчика, ми її успішно збирали і нею облаштовували дитячу гірку так, що вона ставала схожа на справжню фортецю).
Осінь - час листя усюди і тебе у листі))). Час збирання купи листя і стрибків у нього :).
Зима - час снігу, сніжок, сніговиків і лиж... коли були малими то накидали купу снігу, притоптували його а потім в ній виривали печеру, так щоб влізлось двоє чи троє)), облаштовували її як у дома))). Коли стали постарше, на перерві між уроками чи після уроків на стадіоні будували дві фортеці, а потім обкидувались з них сніжками)). Ліпили сніговиків, валялись у снігу :). Грали на території садіку козаків розбійників. Бувало хтось біжить за тобою а ти впав десь у сніг і тебе уже не видно). Бувало закопувались у сніг так, що тільки носа і вуха було видно))). А лижі і санки - яка ж зима могла бути без них :)...
Щасливими ми були дітьми... все-таки у нас було дитинство яке хочеться згадувати :).
П.С: А тепер усі ми застрягли у мережі... мережі власних думок, нових потреб і забаганок. Інету, який дає вроді усе, роблячи людину такою близькою до далекого світу і водночас такою самотньою...
2013-05-17 10:35:25

Осінній діагноз :)

Цього року осінь прийшла якось несподівано. зливами, туманом і дощами,
з настроєм кольору індиго... чому індиго... бо настрій той як колір, якийсь
незрозумілий і прикро таємничий... прийшла вона з повною надмірною
зайнятістю, головним болем, втомою і бажанням просто зникнути на мить,
на день, на два, чи узагалі... завжди ідучи на роботу задаю собі оте одне
питання чи те усе мені потрібно - купа проектів на роботі, моє маленьке
будівництво на дачі, тренування, участь у організації нашого клубу, і ще
багато багато чого яке назбирується за тиждень і ти чомусь допомагаєш,
вирішуєш, дієш... мій фотоальбом який я уже завершую третій місяць,
перероблений повністю уже разів з три і все одно лише на стадії
завершення... а скільки ще ідей і думок у голові які інколи не дають у ночі
заснути... тиждень у якому більшість днів у якому ти ледве доповзаєш до
ліжка, щоб просто забутись і заснути. І те одвічне бажання щоб
прийшовши додому тебе просто вислухали і почули... чи щоб не говорячи
ні слова просто зрозуміли. те одвічне відчуття самотності і темноти, яке
зникає з усією цією зайнятістю і виснаженням даруючи змогу радіти
якимось маленьким справжнім проявам життя... те відчуття доповненості і
потрібності. те солодке відчуття коли знаєш що ти потрібен і тебе чекають
не лише дома у акваріумі риби :). може це усе і примарні відчуття, але
вони дають поштовх не зникати і іти вперед, що б і як би там не було...

Прийшов на роботу, випив гарячої кави зігріваючи до неї долоні, подумав
про все це - привіт новий день, я весь твій на сьогодні :)
2012-10-30 10:17:22

Добро

Добро, добрий заразний вірус у який уже майже ніхто не вірить :)… А він ж усе таки існує…
Колись побачив от такі слова, які заставили задуматись і з часом призвели до того що Ви читаєте зараз – «Маленька людина у маленькому місті зробить маленьке добро і світ зміниться)))».
Так я вірю у це, може все таки наївно і по дитячому, але все ж таки вірю :)…
Як на мене багато з нас не розуміє саму суть добра, чи не досить її усвідомлює, вважаючи що ніколи такого не робив чи про це все не думав… Сутність добра це не лише подарувати комусь машину чи яхту, віддати усі гроші, речі чи свою печінку)). Добро це не лише великі і показові вчинки, це посмішка випадковому засмученому перехожому, це і сказане щиро дякую за найменшу допомогу,це і слова «давай я допоможу» інколи висказані дома чи деінде, коли бачиш що комусь потрібна допомога. Це нагодоване нічийне щеня, це є не вбите з рогатки пташеня, не обмальовані сусіду двері, і не облайаний хтось під гарячою рукою)). Це пиво випите з другом, як лише причина відвертої розмови, коли бачиш що йому (їй) погано на душі від чогось… Це щось зроблене просто так, сказане просто так, подумане просто так, щось хороше. Це не викинуте де небуть сміття, це не обписані щойно помальовані чи відреставровані речі, на які було покладено стільки зусиль і пролито стільки поту… Це порада і підтримка у потрібну мить, це пробачена якось провина. Це багато дуже багато того такого на перший погляд незначного що робимо, бачимо, спостерігаємо ми кожен день, навіть не звертаючи на це усе ваги…
Добро не показове, йому не потрібно фанфар, червоної доріжки і задоволених фанатів. Добро це те що заставляє нашу понівечену душу знову сіяти і радіти. Воно є у кожному з нас і без винятків, ще б кожен хотів розгледіти його у собі :)
Сказати що я нічого не вартий, нічого не зможу змінити це те саме що заразити інших такими ж думками.
Якщо не я то хто?
Хто має творити добро, якщо не я?
Якщо всі так будуть говорити то провірте краще не стане). Чи Ми думаємо що воно от так було погано і враз все само зміниться :)))
Є така теорія вчених про мавпу і палку. Коли на двох сусідніх островах жили мавпи одного виду. Відстань між островами була настільки велика, що вони не могли побачити чи почути своїх сусідів з іншого острову. На одному острові мавпи якось навчились користуватись палкою, щоб збивати кокоси. То на наступний день на другому острові мавпи почали робити те ж саме. По теорії, якщо певна кількість особин якогось виду досягає певного рівня розвитку то на цей рівень переходить увесь вид.
Так чим ми гірші за них?) ми ж вроді вище у щаблі розвитку?, чи ми уже настільки високо, що зовсім забули як це, бути посправжньому людиною?
Так що, кожна маленька людина творячи маленьке добро змінює цей світ, повірте мені :)…
Добро і зло це не в комусь чи чомусь, це у нас самих… добро і зло це не хтось чи щось це ми самі.
П.С.: надіюсь це все є причиною задуматись, а може все таки… у самого в житті було і є стільки усього, але э ж куди прямувати, над чим задуматись ;)... так що все написане напевно все-таки більш для себе, щоб не забував.
А якщо пост просто порадував когось з Вас чи насмішив, ось ще одне маленьке випадкове добро :)
2012-08-21 02:13:50

Влада і ми

Незнаю, скільки б не брався за обдумування цього питання - завжди мурахи по шкірі починають бігати. Від думок і картинок які пролітають у голові, складаючись у одну страхітливу сюжетну лінію.

Чесно, за свої 27 ще ніколи не бачив, щоб це поняття у любій сфері життя призводило до чогось хорошого... Влада змінює людину, як вірус який поглинає усе лишаючи лише потрібні йому одному функції... Залишаючи лише оболонку людини, висмоктуючи усю суть і душу. Ви можете заперечити мені і маєте на це повне право. Це лишень думка яка склалася з роками, прочитаними статтями, переглянутими телепрограмами, побаченим, почутим і відчутим на собі і близьких. Я бачив як влада змінює друзів, і не бажаю нікому побачити це...

Скільки вбивств, безчинств, розбратів лише через те, що «Я можу».

Кожного дня бачиш нові сюжети, читаєш нові новини і історії — тут убивство через те що щось не поділили, там чиновник чи застрелив чи переїхав, чи когось згвалтував... Там діти яким випадково попала в руки влада батьків, роблять таке, що б не зробили й дикі звірі зі своєю здобиччю. Там десь у тебе дах над головою і ти уже пуп землі, там ще щось... Це все заставляє задуматись і від тих усіх думок інколи не можеш заснути.

Скільки понівечених душ стоять на доріжці у пекло навіть не задумуючись про те, що щось не так... Скільки я бачив людей які і не розуміють, що у їхній поведінці щось не так, сприймаючи все уже як належне.

Не розуміють і люди те, що все що вони творять віддасться і на їх дітях. Я не говорю про кару небесну... я говорю про зміну життя у цілому, як такого. Вашим же дітям жити у світі який сьогодні творите Ви, так саме Ви а не хтось інший. І це стосується усіх нас... Ми просто не хочемо задумуватись про усе це, відкидаючи як щось неможливе і неймовірне.

Хоча знаєте ось що помітив, пянить за часту неочікуваний приплив, а не повільне наростання... Здебільшого надання надто багато влади людині, яка до того її зовсім не мала ось що пянить найбільше. людина навіть не помічає як вона починає змінюватись у щось інше і таке не людське, сприймаючи це все за нормальний стан. Коли відбувається повільне наростання сил і повноважень це чомусь не так впливає на людину - ніби антидот наша душа ще може противитись цьому наростанню. Хоча й нажаль не усі виграють цю маленьку війну , війну між я і Я.

Змінює також безсилля. Ви скажете — чим більше влади тим більше можливостей?. Ні, не все так просто. Чим більше влади тим більше людей яким потрібна від вас ця влада. «Друзям», «Рідним», «Близьким», тим хто допоміг вам її здобути і тим хто допомогає утримувати, навіть тим хто просто бездіє, щоб ви не втратили її... усім Ви «винні»... Людина замкнута у таких чотирьох стінах, бачучи безвихідь ситуації стає просто маріонеткою у руках інших... І я не знаю що гірше — мати владу і творити щось самому, чи щоб твоїми руками творив хтось а ти просто дивився на усе це у безсиллі... Як мученик якого довго катували і потім зняли з «диби» за обіцянку стати катом, така людина стає сама катувати інших віддаючи і переносячи свій біль у біль іншої людини...

Колись довго думав над тим, якій людині можливо дати у руки владу і яку б не змінила вона... і знаєте, так і не дійшов до якогось висновку. Це мала б бути людина якій лишилось жити на тому світі не так багато щоб влада не встигла змінити її, людина без сімї яку б змогли контролювати, людина яка не втратила за все своє життя віру у людей і хороше, щоб робити добро. Це мала б бути людина у житті якої було все — від найнищого низу і до найвищих висот, щоб знати як це... людина яка б знала справжню історію свого народу а не якогось одного його регіону, так як історію зараз пишуть усі під свій устрій і лад. Людина яка б хотіла, справді хотіла робити добро... і розбиралась у будові держави, її структур і можливостей, новітніх технологій, щоб допомагати розвиватись як країні так і своєму народу.

Але вся біда у тому що за своє життя я ще не зустрічав людини яка б відповідала усім цим критеріям :). і можливо що це просто видумка, або людина яка й сама не усвідомлює що вона саме така.

Тому напевно добре і заодночас погано що уся влада зосереджена не лише у одних руках. Руках які б дійсно змогли витримати цей тягар відповідальності, фізичного і розумового штурму.

не хочу тут чути закликів і обговорень політиків і депутатів з бізнесменами і бізнес вумен)... цього і так хватає і уже надоїдає.

Незнаю чому взявся писати цей пост, знаючи що обговорення його зійдеться лише до розгляду чиновничого злочинства, а не розуміння того що хотілось донести цими словами... напевно тому що посправжньому співчуваю тим людям, яких зачепила ця страшна хвороба.

І хотів би попросити. Боже дай нам сили не здатись і не перетворитись у щось не людське, і дай нам розуму, щоб зрозуміти і осмислити те все що творить з нами відчуття влади... Дай розуміння того що ми творимо сьогодні буде тим, що наші діти побачать завтра. Боже не дай нашим дітям завтра стати тими ким ми є сьогодні.

2012-08-14 11:32:04

Продовжимо у стилі 10-ти

А гарна ідея написати про щось що б вмістилося у 10 подій у твому житті... Правда важко вибрати саме тих десять. Ну що ж спробую і я ;). Лиш би встигунти до кінця обіду).

1) Почнемо напевно з дитинства. виріс я у той час коли були у моді вуличні розбійники і різного роду шпана. Незнаю як дорослим, але нам дітям було важко. Старші діти не поважали могли обізвати чи побити, а на вулиці міг зустріти двійко чи трійко бездомних-старшокласників, які могли пригрозити і відібрати все що завгодно. От і в мене в дитинстві був такий випадок, коли хлопець років з 15 з собакою і з своєю сестрою якось перестріли мене на дорозі біля стройки. Він витягнув ножа і приставивши до горла сказав знімати мої нові кросівки... Я зняв, він почав надівати але вони не налазили і просто викинув їх у озеро поблизу і вони втекли. Я витягнув прийшов додому. Тато питав чого я такий мокрий і обшарпаний я йому розповів що на мене напали (мені тоді було років 8 чи 9 напевно) тільки про ножа аніслова не сказав. Він взяв мене за руку і сказав показати де то все було. Ми пішли їх шукати, але я його повів у іншу сторону, боячись що і йому щось можуть заподіяти... Незнаю тоді чомусь не боявся за себе.

2) Колись вертаючись додому, почалась страшенна злива. І ми бігли з другом, ховалися по під балконами будівель, щоб як найшвидше встигнути вернутись. Біля нас тоді неподалеку вирили величеньку яму, щось ремонтували. А так як дорога була похила то дощова вода збиралася у тому місці у саму справжю річку і неслась в яму зникаючи кудись у глибині. Друг перескочив річку а я щось не помітив, впав у саму середину... І вода понесла до ями... Добре що він встиг вхопити мене за руку і витягти, ато не було б кому зараз вам писати оце все :).

3) У нас в сімї колись було не так все гладко й тихо, були інколи сварки. Будучи малим, свідком однієї з яких я став, після того страшенно почав боятись темноти... Ми ходили до різних лікарів, навіть їздили до якоїсь бабці-чаклунки, саме вона сказала що певно це саме через той випадок дома. Але хотів я сказати не про те - то все не допомогало і перестав я боятись темноти коли якось однієї ночі не перехилився через ліжко і не заглянув по під нього у очі самій темряві :)... такщо все у ваших руках а не в комусь іншому ;)

4) Перше справжнє кохання у мене було, неповірите - 23роки :)... не так модно як зараз))... але саме у той час я зустрів людину яку посправжньому полюбив. Це важко описати... Як би я не хотів, але це не опишеш, такі, саме такі відчуття потрібно пережити, щоб зрозуміти :). Хоча ми вже давно не разом, але все одно чомусь часто згадую її і молю Бога щоб у неї з її чоловіком усе було як найкраще... От так якось...

5) Коли привязуюсь до когось чи давно знаю, то відчуваю людину... Це як якісь чари - тільки не смійтесь :). Можу вгадати настрій, що сталось, коли людина заговорить чи щось скаже, чи подзвонить... Навіть на віддалі одне від одного. Це ніби знати чужі думки.

6) Позавчора прийшов на кухню щось зробити поїсти після роботи. Бачу комар сидить на холодильнику - так і не наважився його вбити). Тільки сказав йому що ми ще зустрінемось коли він захоче мене вкусити)))... От така я якась людина, не можу вбити і комаху просто так, хоча і знаю що вона потім зашкодить... Так само з деревами - не можу ламати просто гілки чи стинати... Таке враження що це все живе і дереву теж боляче... дивно якось то усе))).

7) Змалку люблю писати, малювати, ліпити щось, вигадувати, фантазувати, люблю електроніку, техніку, люблю робити щось з дерева... Не скажу що у чомусь з того я досяг чогось особливого, але все одно люблю це усе :)... Якось напевно забагато захоплень для однієї людини, але ніодне я не можу покинути :)... Буває на деякий час забуваю про дещо, але потім приходить натхнення і все...

8) Страшенно люблю солодке)). Ну про це напевно знають уже усі мої друзі). Не можу собі відмовити у чомусь солоденькому. Якщо кажуть що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок)... то до мого напевно через тортик))). Коли був малим, та й зараз правда уже набагато рідше позволяю щось спекти собі сам, якщо дуже чогось хочеться... Такого екзотичного, а в магазин не охота бігти...
Колись коли були малі то сестри приходили до нас по неділям і бувало що пік щось солодке і з чаєм наминали то все... мммм... :)
У нас в сімї завжди було так - чогось хочеш своєрідного піди і зроби це сам. От так і навчився готувати)), та й може тому що і батько добре готує поїсти :).

9) Дуже люблю ходити пішки... У мене бувало таке що черевики не витримували тест драйву))). Каблуки в основному ламались за 1-2тижні... Тому більше люблю кеди і кросівки... А хто ж витримає то все, якщо у мене відстань між роботою і домом близько 7км. Часто ходжу і на роботу і назад пішки, а ще скільки так находися за день :)...
На кедах шнурівки завязані по різному))) і головне що ніхто не помічає :)... Це не тому що мені ліньки перевязати, а тому що чомусь хочеться, щоб так було :)... Це все пішло від знайомої, яка сказала що їй на день народження друзі подарили купу шкарпеток, красивих різнокольорових і всі без пари)) оригінальний подарунок - чи не правда ;)

10) Що ж написати останнім... Дійсно не хватає десяти штук)... Напевно все таки це музика... Може не значний розділ у мому житті, але для мене важливий. Мамо я меломан)))... Люблю різні стилі музики, список груп і пісень які мені подобаються уже не вміщається на вінчестер компютера))... Люблю слухати музику підчас робочого дня під настрій, і коли настрою зовсім не має... Вона ніби віддзеркалює твої емоції почуття і відчуття :)... часто допомагає знайти правильне рішення, чи просто заспокоїтись, вернути сили коли уже сил нема, і вернути віру у себе, близьких, друзів і просто в усіх людей :)
П.С.: не встиг)))
2012-07-12 02:52:48