Думки потрібно кудись дівати, а то вони мають властивість або втікати від тебе, або засідати і окопуватись в голові так міцно що й не дістанеш. Прийшов до висновку що блог це як кафе для думок, де вони можуть спокійно відпочити від господаря а він від них. А потім з радісю і усмішкою зустрітись на зписаних замітками сторінках.

середа, 12 серпня 2015 р.

Виламані двері


 


Цікаво як можуть покращити ваш емоційний стан виламані двері)).
Приходжу я вчора на роботу, пробую відкрити двері до кімнати і бачу що дверна ручка зламана. Потім пробую відкрити двері ключем, а він провертається лише на один оберт і заклинює… Стояв колупався в тих дверях з пів години, поки не набридло. Думав день вже зовсім зіпсовано… На голові і так купа всього, а тут ще двері до усього цього… Настрій був нікудишнім.
Пішов до друга, поговорив з ним і от ми вже двоє знову колупаємося у дверях)). Поколупались так з ним ще доброї пів години поки не стало очевидним що не лишається нічого як висвердлювати замок.
Хто хоч раз розбирався з дверним замком знає що в залежності від замка можна висвердлити серцевину а потім чимось прокрутити язичок і відкрити замок, або під час висвердлювання замок часто відкривається сам. Цей метод добре знають і злодії, але на щастя він діє лише на самі прості замки. Іна  щастя чи на жаль це був мій уже не перший зламаний замок і я теж знав що робити))).
Отже ще пару хвилин і я вже стою з дрелькою в руках і висвердлюю замок. Щоправда зі свердлами не повезло. Але ще добрих двадцять хвилин свердління з невеликими перервами на те щоб вистиг замок і не запалив самі двері, і вистигло саме свердло. І ось він такий омріяний тріск з щолком, тріумфально повідомляє те що замок відкрився :).
Моїй внутрішній радості не було меж)). Але не тут то було – пробую відкрити двері і усвідомлюю що сам замок відкритий, а язичок який би мав ховатись з поворотом ручки намертво стоїть на місці і тримає двері. Тоді до мене дійшло що саме сталось… Хтось хотів відкрити двері і так як вони у мене заїдають трохи то приклав занадто багато сили і зламав ручку, цим самим заблокувавши один замок а частинка від елементу ручки попала в середину замка і заблокувала язичок, тому я не міг прокрутити ключ до кінця і відкрити замок. Можливість такого випадку була мізерна, але вона була і нажаль припала на саме мою голову)).
Колупаємось з дверима ще декілька хвилин і розуміємо що лишився лиш один варіант – вибивати…
Ну і тут друг дивиться на мене я на нього, а в голові вже бачу як вибиваю з удару двері, овації і здивовані погляди))). Але це лише в голові))). На ділі, двері здались лише за четвертим ударом)). І як в сповільненій зйомці з тріском відчинились, і вдарились об комод, а язичок дверної клямки пролетів через кімнату сховавшись десь під столом.
Бачили б ви лиця слюсаря і друга коли я мештом вибивав ті двері)). Це просто треба було бачити)).
Потім ще з пів години їх стягав докупи, бігав купував і ставив новий замок. І ще пів дня мене не покидала думка чому двері не здались з першого удару)). Історичні тренування все таки дали своє, бо я розумію як поставити удар ,щоб направити більшу частину сили куди потрібно. Але ніколи не думав що це взагалі десь пригодиться, принаймі не у такій ситуації. Хоча краще вже так ніж де інде ;).
І знаєте як у Грішковця в пісні – «а настрій то покращився» :)).
Є така терапія, коли бють тарілки, щось ламають. А це була моя, хоч і не зовсім приємна, і несподівана :). Сьогодні якось себе почуваю краще і спокійніше, думаючи і розмірковуючи про своє вчора. І знаєте що приходить в голову – що не всі ті двері і можливості, які на перший погляд виглядають зачиненими і нездійсненними є саме такими. Щось можна завжди змінити, десь підібрати ключ, а десь відкрити ногою :). І я розумію що це все що накипіло і набралось за останні місяці це ще не кінець, і я в силах з тим усім по троху розібратись :).
Дивна якась філософія, але яка вже є ;).

середа, 5 серпня 2015 р.

Фестиваль мрії

Давно не писав сюди. Дивно що мене заставляють писати якісь категорично протилежні емоції. Коли все або дуже добре, або погано. Хоча вже пройшло пару днів можна усе переосмислити якось інакше і з іншої точки зору.
Так от… Прогриміла ще одна Тустань. Особисто для мене вона пройшла тижнями підготовки, а потім миттю різних заплутаних почуттів і відчуттів, які сплелись як купа різних ниток які то не пасують одна одній, то утворюють чудовий візерунок :). Якось так дивно як в такому маленькому проміжку часу може сплестись стільки різних емоцій. Було часом дуже сумно й страшно і за секунди так весело, і приємно. Дивно це все…
Не знаю чому я кожного разу берусь за організацію цих доїздів. Чи то просто не можу сказати «ні», чи ще чомусь. Діло тут точно не у грошах))). Для себе я визначив що це шанс просто зробити для людей щось добре. Можливо й незначне, але все ж таки добре. Навіть така незначна річ як просто вчасно доїхати і поїхати додому, чи отримати відповіді на свої запитання і заспокоїти свої страхи, вона таки чогось вартує. Чи не так?. Принаймі я у це щиро вірю і нехай воно так і буде, хоча б для мене :).
Але ви б знали скількох нервів це все часом вартує :). Особливо коли тебе підводять люди яким щиро віриш. Чому я просто не можу не вірити людям? Кожного разу кажу собі що треба навчитись казати «ні». І знову все з початку. Спотикаюсь, падаю, піднімаюсь, витираю бруд з обличчя і йду далі. Як же дивно це все… Дуже шкодую лиш за одне – що підвів чотирьох хороших людей. Хоча й знаю що зробив усе можливе на той момент. Шкодую що довірився людині коли холодно потрібно було сказати «ні», хоча й відчував що все закінчиться погано.
Знаєте за ті останні три роки організації все таки чогось навчився. Як не дивно дисципліна і холодний розум дуже часто виручають навіть з найскладніших ситуацій. Але нажаль не завжди. Інколи емоції і внутрішні страхи таки затуманюють думки ховаючи такий очевидний і простий вихід з любої складної ситуації…
Хоча, щоб я не писав вище і як би складно усе не було. Знаходяться кожного разу люди заради яких хочеться тим усім займатись. Ті усміхнені і щасливі обличчя друзів, людей яким ти просто хоч чимось допоміг чи просто своєю усмішкою/ділом покращив настрій воно все варте цих недоспаних ночей і купи нервів. Справді варте…
А ці посиденьки біля вогню у колі друзів, старих знайомих уже до кісток, чи щойно знайдених… Я б ні на що не проміняв. Чесно)).

Сиджу пишу і затираю в душі погані емоції залишаючи місце чомусь хорошому. Чесно щиро люблю вас усіх мої друзі :). Дуже приємно було всіх знову побачити!

пʼятниця, 28 лютого 2014 р.

Звернення до Автономної Республіки Крим


       Думки які не хочеться тримати лише в собі, бо мовчати не можна...
       Взагалі то це напевно пишу для усіх нас. Дочитайте, будь ласка, до кінця а потім робіть висновки, якими б вони не були.
В теперішній нелегкий час нас усіх огортає страх за власне майбутнє, майбутнє наших дітей і усієї України. Ми усі спостерігали за подіями в країні, приймали участь у них, молились за вирішення конфлікту без крові і втрат… І ось вроді настав так давно очікуваний мир, але відчуття свободи немає. Немає тому що двишся телебачення і баиш що твориться на сході України.
Ви знаєте, це протистояння почалось не три місяці назад, коли розпочались перші протести і у серцях кожного Українця, зявились власні думки, переконання і сподівання щодо усього цього. Коли зараз вроді у мирний час, Українець не розуміє Українця, коли між сходом і заходом прірва яку долають лише одиниці, коли ми не сприймаємо і не розуміємо один одного.
Це все почалось ще до проголошення незалежності, коли схід окуповували, гнобили, принижували, переселювали і змішували… Потім приходила до нас усіх влада, яка розуміла що легшее контролювати маленькі групи людей ніж цілий вільний народ. Тому продовжувався інформаційний і інші тиски, тому нас десятиліттями налаштовували один протии одного, тому нас вчили різної історії, показували і висловлювали різні думки, щоб ще більше розділити і віддалити. Тут і контролювати нічого коли ми зараз готові перегризти один одному горло думаючи що кожен з нас є ворогом іншому.
Низько вклоняюсь тим людям які після цього усього змогли зберегти власну гідність, розум і гаряче серце. Нам на заході було легшее, ми завжди більш спокійно могли висловлювати власну думку, Вам в рази ваще…
Як би хотілось показати що ми насправді не вороги один одному. Лише одиниці з нас приїзджають і спілкуються з іншими куточками України. Мало хто з Криму був наприклад у Львові. Навіщо сюди їхати якщо море і все інше під боком :). Але ті хто побував тут, можуть сказати яке ставлення до них було і що ніхто не вважає нікого ворогом. Тут немає агресивно налаштованих людей проти інших міст і Українців… Приїзджайте до нас, спілкуйтесь, будем завжди раді.
Як би мене спитали про те хто такий справжній Українець. Тоді б я відповів так. Для мене справжній Українець це людина яка неважно чи народилась на Україні чи де інде, не важливо на якій мові говорить. Це людина яка усім серцем любить Україну, яка прагне до її свободи, прагне до кращого життя і майбутнього власного народу.
У нас усіх єдине серце – серце справжнього Українця.
У нас усіх є власний розум, думки і переживання. Будь ласка, не робіть поспішні висновки з усього що відбувється в країні. Завжди буде пропаганда, будуть натиски і спроби нас розколоти. Будуть спроби показати що ми різні, показати що захід хоче захопити усе, так як це робиться зараз.
Будьласка, задумайтесь, подивіться новини, відео, почитайте конижки з різних джерел і сформуйте власну думку, а не ту що навязували і навязують усім нам.
Ми один народ і так завжди було, і дуже надіюсь що буде. Надіюсь що з часом ми не будемо гризти один одному горло, зможемо вільно говорити і жити як люди. Надіюсь ми зможемо зібрати усі сили і зрозуміти один одного… Вірю що з часом ми зможемо все таки стати справжнім єдиним народом. Ми такі є, просто забули про це.
Живіть серцем і розумом.
Головне давайте залишатись Людьми...

пʼятниця, 20 грудня 2013 р.

Під новий рік, про наболіле


Чомусь не хочеться новий рік свого життя починати зі старими думками і відчуттями. Тим паче що скоро Різдво і так хочеться хоча б краплинку святкового настрою, і того відчуття тепла у душі, яке приносять з собою різдвяні свята…
Але все, що твориться в країні, як би того не хотів все ж таки заповнює усі думки і час.
Вбиває найбільше те, що щоб ти не робив, як не підтримував чи хотів докричатись – ті хто думають що стоять вище усіх тебе або не чують, або притворяються що не чують… Вбиває відсутність змін. Але не буду тут про політику, це мої думки і я не хочу тут про неї говорити :).

Ми завжди хотіли, хочемо і будемо хотіти жити краще. Мати кращі умови праці, жити у освідченому, привітному і доброму суспільстві. Хочемо, щоб наші діти колись вирісши жили краще ніж ми і в кращих умовах. Ми усі цього хочемо, без вийнятків. Але чому ж тоді ми самі робимо усе навпаки, щоб такого майбутнього у нас, наших дітей і правнуків не було?...
Я просто не можу цього зрозуміти…

От так спостерігаю за тваринами, за їх поведінкою, вчинками.
Чому кішку чи собаку можна навчити гадити у одному місці, а людина цього ніяк навчитись не може, розкидаючи навколо себе сміття, як справжнє, так і словесне.
Чому навіть миші можуть складати своє сміття у одному місці, а людина того робити не може. От йшов сьогодні на роботу і бачив по дорозі як завжди на траві то банки з під води, сигаретні пачки, фантики, пакети з продуктів, і ще купу всього. І так гидко від того усього стає. Гидко не тому що ми живемо у свинарнику, а тому що кожного разу проходячи повз це усе сміття я мимоволі думаю про це усе і уява заставляє щоразу бачити не купу сміття, а людей які по краплинці, по пакетику, по пляшці цю купу нарощують, і підтримують… Ми усі хочемо чистих вулиць, але чому не можемо усвідоми настільки просту істину – чисто не там де прибирають, а там де не смітять…
Ми хочемо гарних будинків з хорошими фасадами, хочемо, щоб око милувалось їх красою. Хочемо коли прийшли гості справді гордо сказати - ось тут я живу. Але чому ми тоді обписуємо стіни?, обдираємо і гадимо навколо наших будинків… Так вийшло, що мені смамому приходиться заробляти на ремонт і оздоблення свого будинку. Ви не повірите, які кошти і скільки потрібно вкласти влаласних сил, і своєї душі у те, щоб усе привести до хорошого вигляду. А ще коли бачиш, що це усе потім хтось руйнує обмальовуючи чи обдираючи. Якщо говорити метафорами – то це як роздерти грудну клітку і пазурями провети по серцю. Багато хто після такого не рішається усе приводити у порядок думаючи що і так усе знищать, чому ж тоді старатись… І це все робимо ми, ми вбиваємо у людях віру у те що вони можуть назбирати хоч трішки грошенят і прикрасити своє житло, чи вулицю.
Чому ламаємо, обклеюємо всі речі навколо буднків… Ми ж так не любимо, щоб нистили щось наше, чому ж така любов до знищення чужого. Тим паче що то все не чуже, то все наше. Вам же ш потім проходити тии вулицями, бачити ті будинки, бачити тих людей зневірених і розбитих…

Як ви можете дивитись у очі власної дитини, яка прийшла додому п’яною, чи щось зробила не так, обматюкала, побила когось, чи з кимось побилась. Коли самі продаєте малим дітям алкоголь і цигарки, думаючи лише про те як б побільше заробити… Коли самі матом криєте часто всіх і усе, коли своїми діями провокуєте, чи навчаєте… Ви ж розумієте, що вчинивши так чи інакше з чиєюсь дитиною, так само хтось поступить і з вашою? Чи ви надієтесь на краще? :).

Чому любу тварину можна навчити культури, можна навчити розуміти слова і мову, можна навчити чинити правильно. Чим ми гірші за тварин? Чи може не такі розумні? :)

Чому люди так люблять говорити, думати, нарікати… а потім прийти додому і чинити зовсім протилежно? Чому ми на людях і словах одні, а у душі і на вчинках зовсім інші?

Чому ми не розуміємо, що міняти потрібно не все, а спершу себе самого? Чи ви думаєте що хтось інший має робити правильно? А я маленька людина, навіть якщо буду поступати погано, чи добре то це нічого не змінить?

З вас, саме вас складається чи складеться колись сімя. З вас і ваших близьких і родичів складеться родина. З наших родин складеться суспільство. З нас усіх складається держава. Так, кожен з нас це капля в морі, але ця капля може як розвивати і наповнювати своїх ближніх, так і псувати усе навколо себе…

Ми хочемо жити у Європі?. Так ми уже територіально в Європі… Ми хочемо житии в європейській країні? Тоді є прості правила – не сміти навколо себе, як словесно так і фізично; не давай хабарів і не бери хабарів; думай про майбутнє, не лише про своє і своїх близьких; стався до ближнього так як би хотів, щоб ставились до тебе і твоїх дітей; поводься і думай як освідчена справжня людина… І ти просто незчуєшся як опинешся в європейській країні. Ніякі зкони, допомога чи примуси, нічого не змінять, якщо ми самі не захочемо бути справжніми людьми…

Інколи так хочеться, щоб з настанням Різдва чи нового року (це вже що кому блище до душі). Так як те малятко відроджується кожного року для нас, щоб принести у наші душі мир і спокій, так і ми відродились у нових, справжніх... істот які б гордо могли назвати себе - Людиною...

неділя, 22 вересня 2013 р.

Трішки фантазії

Що потрібно для хорошого настрою?
Трішки матеріалів для праці, трішки часу і зовсім трішки фантазії.
Незнаю, мене чомусь завжди тягне щось витворити коли часами бачу груду мотлоху чи чогось зовсім непотрібного… Дивно, але даруючи речам шанс на друге життя відчуваєш такий наплив позитиву і відчуваєш що й з тебе можна зліпити ще щось путнє :))…

Цього разу це була купа матеріалів від акваріума, які збирались роками і валялись по квартирі. Старий акваріум який я ніяк не міг нікуди прилаштувати і він стояв просто займаючи місце на столі. Хоча й саме він надихав зробити крок у перед, ніби кидаючи мені виклик кожного разу коли приходив до дому і дивився на пусте засмічене місце… І купа кактусів на підвіконнику, які я дуже люблю – напевно тому, що це єдині рослини про які я можу не часто згадувати, і вони на це ніколи не ображаються :)).
Зявилась думка якось це зкомпонувати, не знаю вийшло щось чи ні, але ці думки я ж їх знаю, якщо б не спробував то це все ще б довго крутилось у голові недаючи спокою :).

Ось що вийшло, а можливо й не вийшло


















Тепер на підвіконнику купа місця і спокійна душа))…
Давно зрозумів, що немає нічого неможливого, якщо окреслити ціль і прямувати до неї, або коли купа надокучливих думок у голові)). Головне не боятись і експериментувати. Хоча мені саме процес праці надає задоволення і дарує спокій :)…
І у вас таке б вийшло, варто лише захотіти ;)
І вийшло б краще :)

пʼятниця, 20 вересня 2013 р.

Привіт новий день

Видалення блоксу стало для мене трішки шоком, який чомусь сприйнявся спокійно виважено і тихо, без зайвих думок, і переживань... як відрізало - подумав я.
І як справжній плюшкін зібравши усі свої манатки й пожитки почав переселятись... Правда завантажити блог нормально так і не вдалось, і я кинувся цієї затії після двох днів мук і витрачених нервів. Просто переніс замітки по одній, заодно приємно було перечитати те що уже давно забув :).
Дивно наскільки людина звикає писати от такі дивні думки і викладати їх на папері. Це якась емоційна розрядка після якої хочеться йти у перед і ставати кращим, залишити минуле за собою у написаних постах і листах, крокувати впевнено по дорозі власного життя.
Скажу лише - привіт старим друзям.
І приємно познайомитись - новим :).

Навіяне дощем











Чомусь саме у дощ хочеться писати про сонце…
Робочий день лиш почався, але втома така останнім часом, що хочеться загубитись і зникнути. Хоча б на мить розчинитись, забутись, нечути і не бачити, не говорити, і не відчувати нічого. В такі моменти завжди виручає музика і думки - думки про щось далеке, вічне і світле.
Ви знаєте часто вертаючись додому втомленим і розбитим психічно, і морально до незтями, зловив себе на думці що чекаю одного моменту. Не далеко від дому у нас розташована широка вулиця з високими будинками по обидва боки, яка біжить кудись у далечінь. От вертаєшся часом з роботи, з однією думкою - як би добратись до ліжка і трохи відпочити… Виходиш на цю вулицю по обидва боки якої розступилась темрява і останні відблиски багряного сонця починають пронизувати тебе з голови до ніг роздираючи на шматки внутрішню темряву, зцілюючи пошматовану душу і даруючи таке жадане полегшення, краплинку віри у себе, і що все буде добре…
Ще часто коли ходжу з роботи пішки, проходжу через один міст сповільнюючи крок. Дивлюсь на сонечко у даличині, яке посміхається тобі і ніби каже «Ну що день минув і як бачиш усе добре?», а ти усміхаєшся йому у відповідь з думкою у голові «Ще би, я щей не таке можу :)». І після цього усі погані думки, клопоти, і ніякий настрій кудись зникають… Залишається лише посмішка і трішки хорошого настрою :)…
Незнаю чому саме сонце має на мене, тай як і на багатоьох інших людей такий вплив, але я радий що він є :). Є щось що дарує спокій, віру у себе і у світле майбутнє… Тому саме у дощ так хочеться згадувати про сонце. Згадав і стало трішки тепліше :).
П.С.: Гарного настрою усім, вмикаю музику в навушниках і до роботи ;).
2013-09-13 11:39:06

Люблю/Не люблю

Люблю/Не люблю

Незнаю, щось наплинуло і думки самі створили усе написане нижче :). Спогади, бажання, відчуття…
Люблю ранок, сонце яке тебе ніби вітає, люблю літній дощ, люблю вітер у спеку, люблю кеди літом осінню і весною, люблю асфальт під ногами, листя під ногами, сніг під ногами, люблю коли воно усе потріскує і шарудить ніби у такт с твоєю ходою, люблю обличчя сонних перехожих з ранку, люблю посмішки, люблю запах трави, краплі дощу на гілках і листі, люблю у літню пору калюжі щойно випавшого дощу під ногами, люблю віддзеркалення міста у калюжах, люблю мокру бруківку, і блиск вечірніх ліхтарів, люблю тишу парку, люблю гори, люблю безкрайнє небо, люблю гомін птахів, плин річок, коли вода відносить усі думки і турботи кудись так далеко... люблю шелест дерев і прогулянки підчас обіду у парку, люблю зустрічі з друзями, подорожі, посиденьки і розмови... люблю опісляобідню дрімоту і гарну книжку, люблю літо за покривало коли одну ногу сховав, а друга десь назовні, щоб було трішки холодніше :)... люблю посиденьки з кавою у вікні на балконі, люблю зорі підчас таких чи інших посиденьок, люблю ранковий туман...
люблю фізику, хімію, математику, науку і техніку, люблю усе що можна зліпити, зклеїти, скласти, змайструвати самому... як не дивно - люблю свою роботу, люблю програмування, інженерування, люблю надавати купі металобрухту життя, люблю товстелезні книжки по с, с++ і іншому)))... люблю любити, люблю коли люблять, люблю... люблю тварин - собак, котів, ховрахів, павуків і то люблю, хоча й сташно). люблю коли вдячні, люблю коли дякуєш навіть просто так, люблю вибачатись коли вважаю це за потрібне, навіть коли вибачатись не треба). люблю коли після стількох труднощів і перешкод щось вдається, люблю дізнаватись щось нове, люблю вчитись і думати, люблю допомагати і підтримувати хоча б словом...люблю коли щирі, привітні і відкриті. люблю згадувати минуле, думати про майбутнє і жити теперішнім... люблю кіно, театр, музику... люблю музику...
люблю відчуття холодної сталі на обличчі, це я про ІСБ :). Люблю скрегіт мечів, відчуття захищеності, підтримки і команди. Як не дивно – люблю тренування після, яких приходиш такий втомлений, що й руки не підіймаються. І ще багато чого люблю :).
не люблю коли з гори шкарпеток зранку попадаються лише диряві)), не люблю комочки в манній каші. не люблю коли зранку так холодно що береш куртку, потім так спекотно що несеш її в руках), так само і з дощем, коли хотів але не взяв парасольку)). Не люблю коли після дощу ідеш по дорозі і постійно заляпана лише одна нога, чому саме вона?)) а не обидві)). Не люблю гомін гелікоктерів-комарів у ночі над тобою, які збивають усі думки в одну велику купу і недають заснути. Не люблю самотні ночі, не люблю коли погані думки сідають у голові неначе якір і не дають більше ні про що думати. Не люблю фальші, нахабства, самовпевненості (впевненість у своїх силах і самовпевненість це різні речі :)). Не люблю коли щось просять зробити а потім відмовляються від того, або забувають – у такі моменти завжди складається враження що твою працю не цінують… це напевно більше за все не люблю у нас, хоча… не люблю писати про "не люблю", це якось важко...
Якось так. Ще багато чого можна описувати і згадувати. Цьому списку люблю/не люблю нема ні кінця ні початку :). Просто цікаво було згадати усе, десь усміхнутись, десь задуматись. Спробуйте і Ви згадати своє люблю/не люблю ;).
П.С.: Приємних спогадів усім.
2013-06-25 02:12:14

Мережа

Мережа

Навіяне зимою і снігом.
Щось виходячи якось з дому, у невідомому напрямку :), не знаю куди я тоді прямував... помітив тишу вулиць... Ні тобі дитячого сміху, ні сніговиків і сніжок, лише тишина. Лише тоді якось задумався і згадав що уже з пару років на вулиці майже не бачив ні дітей ні підлітків. Якесь таке своєрідне відчуття суму огорнуло усе навколо... Пам’ятаю як ми дітьми у любу пору року і любу погоду знаходили стільки ігор і стільки можливостей кудись вислизнути з дому :).
Весна це був час калюж і болота усюди - на черевичках, на руках, на куртці і на обличчі, як же ж без цього... Яка дитина пропустить хоч одну калюжу))).
Літо, час лов, піжмурок аж до самої ночі, козаків-розбійників, море хвилюється. Час футболу, волейболу, баскетболу, настільного тенісу, м’ячиків пригунців (які ми вічно десь губили і просили маму купити ще)) ). Час наклейок і фантиків), час морозива, кіндерів і маленьких машинок, для яких ми створювали маленькі містечка з різного непотребу, паличок і болота))). Час фортець на деревах. Де ми тільки не вишукували матеріали для них))). Пам’ятаю кожного літа коли скошували траву навколо дитячого майданчика, ми її успішно збирали і нею облаштовували дитячу гірку так, що вона ставала схожа на справжню фортецю).
Осінь - час листя усюди і тебе у листі))). Час збирання купи листя і стрибків у нього :).
Зима - час снігу, сніжок, сніговиків і лиж... коли були малими то накидали купу снігу, притоптували його а потім в ній виривали печеру, так щоб влізлось двоє чи троє)), облаштовували її як у дома))). Коли стали постарше, на перерві між уроками чи після уроків на стадіоні будували дві фортеці, а потім обкидувались з них сніжками)). Ліпили сніговиків, валялись у снігу :). Грали на території садіку козаків розбійників. Бувало хтось біжить за тобою а ти впав десь у сніг і тебе уже не видно). Бувало закопувались у сніг так, що тільки носа і вуха було видно))). А лижі і санки - яка ж зима могла бути без них :)...
Щасливими ми були дітьми... все-таки у нас було дитинство яке хочеться згадувати :).
П.С: А тепер усі ми застрягли у мережі... мережі власних думок, нових потреб і забаганок. Інету, який дає вроді усе, роблячи людину такою близькою до далекого світу і водночас такою самотньою...
2013-05-17 10:35:25

Осінній діагноз :)

Осінній діагноз :)


Цього року осінь прийшла якось несподівано. зливами, туманом і дощами,
з настроєм кольору індиго... чому індиго... бо настрій той як колір, якийсь
незрозумілий і прикро таємничий... прийшла вона з повною надмірною
зайнятістю, головним болем, втомою і бажанням просто зникнути на мить,
на день, на два, чи узагалі... завжди ідучи на роботу задаю собі оте одне
питання чи те усе мені потрібно - купа проектів на роботі, моє маленьке
будівництво на дачі, тренування, участь у організації нашого клубу, і ще
багато багато чого яке назбирується за тиждень і ти чомусь допомагаєш,
вирішуєш, дієш... мій фотоальбом який я уже завершую третій місяць,
перероблений повністю уже разів з три і все одно лише на стадії
завершення... а скільки ще ідей і думок у голові які інколи не дають у ночі
заснути... тиждень у якому більшість днів у якому ти ледве доповзаєш до
ліжка, щоб просто забутись і заснути. І те одвічне бажання щоб
прийшовши додому тебе просто вислухали і почули... чи щоб не говорячи
ні слова просто зрозуміли. те одвічне відчуття самотності і темноти, яке
зникає з усією цією зайнятістю і виснаженням даруючи змогу радіти
якимось маленьким справжнім проявам життя... те відчуття доповненості і
потрібності. те солодке відчуття коли знаєш що ти потрібен і тебе чекають
не лише дома у акваріумі риби :). може це усе і примарні відчуття, але
вони дають поштовх не зникати і іти вперед, що б і як би там не було...

Прийшов на роботу, випив гарячої кави зігріваючи до неї долоні, подумав
про все це - привіт новий день, я весь твій на сьогодні :)
2012-10-30 10:17:22